Чи є Папа Римський Антихристом?

Що ви кажете?

Я пам’ятаю, як один із членів моєї громади дещо ніяковіючи, запитав мене: «Чи ми все ще віримо, що Папа є антихристом?» Він посилався на оригінальну версію Вестмінстерського сповідання 1646 року, яка стверджує наступне: «У Церкви немає іншого Глави, окрім Господа Ісуса Христа. Папа Римський в жодному розумінні не може бути її главою; але є тим Антихристом, тим чоловіком гріха й сином загибелі, що звеличує себе в Церкві проти Христа та всього, що називається Богом» (25:6). Я повідомив цьому члену церкви, що коли американські пресвітеріани прийняли Вестмінстерські стандарти у 1789 році, вони змінили їх у кількох місцях і видалили цю згадку про Папу як про антихриста. Здавалося, що йому стало спокійніше, оскільки це виглядало як дивна помилка з боку оригінальних укладачів Стандартів.

Чи є Папа антихристом, чи ні — це питання для іншого дня. Хоча я вважаю, що правильний спосіб сформулювати питання полягає не в тому, чи є Папа тим антихристом, а в тому, чи є він одним із антихристів. Іншими словами, кожен, хто відводить людей від Євангелія Христа, бере участь у дусі антихриста (1 Івана 2:18, 4:3).

Тим не менш, чому взагалі богослови у Вестмінстері зробили таку заяву?

Подорож у XVII століття

Щоб відповісти на це запитання, нам потрібно перенестися у сімнадцяте століття, що на багатьох рівнях є для нас немов іноземна країна. Нині, навіть в умовах війни, яка змінила повсякденне життя мільйонів українців, богослов'я не визначає зовнішню політику і не стає причиною фізичної розправи над людиною. Люди можуть сидіти в кав'ярні за філіжанкою безкофеїнового лате та обговорювати богословські розбіжності й ідеї, не боячись, що саме ці переконання коштуватимуть їм життя.

У сімнадцятому столітті, з іншого боку, все було зовсім інакше. Шістнадцяте та сімнадцяте століття були періодами, позначеними богословським конфліктом, наслідки якого часто оплачувалися кров'ю. Богослов'я було настільки вкорінене в життя та культуру того часу, що не існувало такого поняття, як відділення церкви від держави. Міста та цілі країни зазвичай приєднувалися або до Римо-католицької церкви, або до протестантської Реформації.

Політичні занепокоєння

Під час правління королеви Єлизавети, наприклад, король Іспанії розпочав атаку проти протестантської нації — його бажанням було повернути Англію в лоно Риму та під верховенство Папи. Іспанія була переможена, звісно, завдяки славнозвісному «протестантському вітру» (Protestant wind), який значною мірою знищив іспанську Армаду. Папа навіть видав декрет, який стверджував, що вірні римо-католики не зобов’язані виявляти свою відданість Єлизаветі, яку він вважав незаконнонародженою королевою і такою, що ввела цілу націю в богословську оману.

У 1605 році римо-католик на ім'я Гай Фокс спланував змову з метою закласти вибухівку в підвалі Вестмінстерського абатства, щоб, коли король Яків і парламент вперше зберуться на своє відкриття, він міг буквально підірвати дах будівлі. Після смерті короля Фокс сподівався організувати державний переворот і встановити римо-католицького короля на англійський престол.

Духовні занепокоєння

Однак занепокоєння щодо римо-католицизму були не просто політичними, а й богословськими. Протестантські богослови розглядали Реформацію як відновлення Євангелія. Грішники спасалися не поєднанням праці Христа та послуху грішника, алхімією благодаті та діл для створення золота спасіння. Навпаки, спасіння було тільки благодаттю через тільки віру тільки в Христа (Еф. 2:8-10).

Тридентський собор (1547), офіційне зібрання та авторитетна декларація Римо-католицької церкви, засудив ідею спасіння тільки вірою тільки в Христа тільки Божою благодаттю. В умах багатьох набагато більшим занепокоєнням було те, що Папа вів мільйони душ в оману, до самих брам пекла.

Ускладнені багатьма війнами на континенті, такими як Тридцятилітня війна, чутками про змови з метою вбивства протестантських правителів, протестантські богослови вірили, що вони залучені до фінальної битви віків — битви антихриста проти церкви Христа. Тому вони прагнули захистити церкву від цієї явної загрози та проголосили, що Папа є антихристом. Ця думка була досить поширеною і майже не викликала заперечень.

Богослов'я має значення

Хоч як би ми не дивувалися від таких твердих переконань щодо особистості антихриста, ми маємо чому навчитися з цих минулих подій. Хоча ми можемо не хвилюватися про те, що богослов'я перетвориться на жорстоку війну, і маємо розкіш обговорювати та дискутувати про вічні питання без особливого страху, ми повинні визнати, що богослов'я має значення.

Ми можемо обговорювати вагомі питання в безтурботній обстановці, але ми не повинні забувати, що на кону — вічність. Правда, Бог суверенний і Його плани ніколи не будуть зірвані, але ми повинні пам’ятати, що, з людської точки зору, коли ми обговорюємо Євангеліє з кимось, на кону — небо і пекло. Одним словом, наше вчення впливає на наше життя. Рішення та ідеї, які ми приймаємо зараз, мають значення для вічності.

---

Оригінальна стаття: «Is the Pope the Antichrist?» написана 19 червня 2014 р.