5 запитань про ангелів: Що насправді говорить Біблія?

Що говорить Писання про ангелів-охоронців (Матв. 18:10)?

Уявлення про особистих ангелів-охоронців здебільшого живиться гуманістичними й забобонними міркуваннями, переплетеними із сентименталізмом. І хоча стверджують, ніби це уявлення ґрунтується на Писанні, уважніший аналіз наведених на його підтримку текстів засвідчує протилежне.

Аби обґрунтувати ідею ангела-охоронця, часто посилаються на слова Якова (Бут. 48:16) та псалмоспівця (Пс. 34:7). Однак ці уривки вказують на Ангела Господнього: або опосередковано, як-от Яків, котрий згадує свою зустріч із Богом (Бут. 48:16; Бут. 32:24–30), або ж безпосередньо, як псалмоспівець, який узагальнює численні явлення в історії Ізраїлю від Книги Буття до Книги Суддів. Жоден із цих текстів не звіщає про особистих ангелів-охоронців.

Звільнившись із в'язниці за допомогою ангела (Дії 12:6–11), Петро вирушив до дому Марії, матері Івана Марка (12:12). Коли служниця Рода сповістила молитовну громаду, що Петро стоїть біля воріт, ті стали наполягати: «То Ангол його!» (12:13–15). Таку відповідь можна пояснити двома способами, і жоден із них не підтверджує існування «ангела-охоронця». По-перше, віруючі, ймовірно, припустили, що Петра вже стяли мечем, як і Якова (12:1–2), тож їм з'явився дух померлого апостола відповідно до тогочасних юдейських вірувань. По-друге, грецьке слово angelos у цьому контексті (12:15) може означати земного вісника, який прийшов сповістити про страту Петра, попри всі їхні молитви про інший вихід.

Найяскравішим біблійним текстом, яким намагаються обґрунтувати доктрину про ангелів-охоронців, є слова з Євангелія від Матвія 18:10: «кажу бо Я вам, що їхні Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі». Проте цей вірш свідчить не про наявність у кожного віруючого особистого ангела-охоронця, а про те, що ангельське служіння звершується над Церквою колективно. Часто одній людині допомагають одразу кілька небесних посланців. Це підтверджують і приклади з Писання: сонм ангелів, що відніс Лазаря на лоно Авраамове (Луки 16:22), вогняне військо, що захищало Ізраїль (2 Царів 6:17), та ангели, яким Бог заповів оберігати тих, хто уповає на тінь Всемогутнього (Пс. 91:11).

Писання не дає конкретних вказівок щодо того, як саме, для кого і в який час здійснюється це служіння. Тож хоча Слово Боже чітко називає ангелів службовими духами (Євр. 1:14), воно в жодному разі не стверджує, ніби за кожною людиною на землі закріплений окремий ангел-охоронець.

Чи припустимо поклонятися ангелам (Кол. 2:18)?

Ангелам поклонятися заборонено (Кол. 2:18) — навпаки, вони самі покликані поклонятися Богові (Євр. 1:6). Жодне створене буття (зокрема людина) не має права віддавати божественну шану іншим виявам Божого творива — чи то ангелам, чи тваринам, чи природі, чи світилам на небі. На сторінках Писання ми завжди бачимо ангелів, які ревно поклоняються Богові; і жодного разу вони не приймають поклоніння, спрямованого на них самих (Іс. 6:1–4; Об’явл. 5:8–14).

Ще на світанку історії Ізраїлю Господь не лише закликав Свій народ поклонятися єдиному істинному Богові, а й суворо заборонив обожнювати будь-які сотворені речі (Вих. 20:1–5; 34:14; Повт. Зак. 11:16; 30:17; Пс. 31:6; 97:7). Кара за цей переступ повсякчас була суворою (Вих. 32:1–10).

Сатана (створена істота) спокушав Христа у пустелі. Він обіцяв Спасителеві всі царства світу та їхню славу, якщо тільки Той упаде і поклониться йому. Христос без вагань відкинув цю спокусу, процитувавши Книгу Повторення Закону 6:13. Наостанок Господь владно наказав йому: «Відійди, сатано!» (Матв. 4:10; Луки 4:8).

Згодом, як описує Новий Завіт, люди намагалися вклонитися спершу апостолу Петру (Дії 10:25–26), а пізніше — Павлові та Варнаві (Дії 14:9–15). В обох випадках це хибне поклоніння було рішуче й беззастережно відкинуте. Наприкінці свого земного шляху апостол Іван був настільки вражений величчю ангельської присутності, що двічі намагався впасти перед небесними вісниками на коліна. Проте щоразу ангели рішуче відхиляли його намір, закликаючи натомість поклонитися Богові (Об’явл. 19:9–10; 22:8–9).

Отже, як біблійні заповіді, так і священна практика однозначно таврують поклоніння ангелам як гріх ідолопоклонства. Лише Богові належить поклоніння та слава.

Хто приймав у себе ангелів (Євр. 13:2)?¹

Нагадування у Посланні до євреїв 13:2 про те, що «деякі, навіть не відаючи, гостинно були прийняли Анголів», слугує не стільки найвищим спонуканням до гостинності, скільки свідченням того, що ми ніколи не знаємо благословенних і далекосяжних наслідків нашого милосердя (Матв. 25:40, 45). Саме це пережили свого часу Авраам і Сарра (Бут. 18:1–3), Лот (Бут. 19:1–2), Гедеон (Суд. 6:11–24) та Маноах (Суд. 13:6–20). Водночас автор Послання зовсім не стверджує, ніби віруючим слід повсякчас очікувати на відвідини ангелів. Навпаки, він наочно засвідчує: коли християнин виявляє щиру біблійну гостинність (1 Тим. 3:2; Титу 1:8), він може сподобитися несподіваного благословення, як це неодноразово відбувалося на сторінках Старого Завіту.

У що саме так палко прагнуть зазирнути ангели (1 Петр. 1:12)?²

Безперечно, ангели ніколи не були сторонніми спостерігачами у розгортанні Божого плану спасіння. Вони провіщали народження Христа (Луки 1:26–35; 2:10–14), служили Йому в часи спокус і лютих випробувань (Матв. 4:11; Луки 22:43), першими вітали Його воскресіння біля порожнього гробу (Матв. 28:5–7; Марка 16:4–7; Луки 24:4–7) та супроводжували Його славне вознесіння на небо (Дії 1:10–11).

Вони й нині тріумфують на небесах через кожного грішника, що кається (Луки 15:7, 10). Ба більше, апостоли стали дивовижним видовищем для ангельського погляду (1 Кор. 4:9). Ангели стурбовані пасторами, які постійно грішать (1 Тим. 5:21). Вони є службовими духами, що посилаються на служіння заради тих, які мають успадкувати спасіння (Євр. 1:14). А після завершення земного життя вірні долучаться до небесного хору ангелів у вічному поклонінні (Об’явл. 5:11–14).

Небесні сили перебувають поруч, аби споглядати працю апостолів, служити святим, розділяти поклоніння з Церквою та радіти наверненню кожної душі. Проте існує таємниця, на якій вони зосереджені з особливою, невимовною ревністю. Подібно до Петра, Івана та Марії, які схилялися над порожнім гробом, прагнучи розгледіти диво (Луки 24:12; Івана 20:5, 11), чи подібно до християнина, який пильно вглядається в досконалий закон свободи (Якова 1:25), — ангели напружують увесь свій духовний зір. Вони прагнуть осягнути благословенні плоди спасіння, що викуплені стражданнями Христа на хресті, Його переможним воскресінням та славним вознесінням.

Ними рухає святе прагнення збагнути дивовижну милість та благодать, яких вони самі ніколи не зазнають на власному досвіді. Адже святі ангели не мають потреби у викупленні, а занепалі духи позбавлені можливості спасіння. Тому небесні сили так палко прагнуть пізнати таємницю спасіння, аби ще величніше прославляти Бога, адже хвала Творцеві є найвищим призначенням їхнього буття (Йова 38:7; Пс. 148:2; Іс. 6:3; Луки 2:13–14; Євр. 1:6; Об’явл. 5:11–12; 7:11–12).

Чи мають помісні церкви своїх ангелів (Об’явл. 1:16, 20)?

Сім «зірок» (Об’явл. 1:16) означають «вісників» семи помісних громад (Об’явл. 1:20). Більшість сучасних перекладів передають грецьке слово angelos як «ангел», а не як «вісник». Проте в цьому уривку доречніше спиратися на первинне, загальне значення цього терміна — «вісник», дозволяючи самому контексту прояснити його зміст.

Слово angelos може стосуватися як вірних Богові небесних духів (Об’явл. 5:11), так і демонів (Матв. 25:41). Окрім того, в тексті Нового Завіту цей термін нерідко вживається і щодо земних посланців (Матв. 11:10; Марка 1:2; Луки 7:24; Якова 2:25). Метафора «зірки» у Святому Письмі має багато виявів: вона може означати як видиме небесне світило (Об’явл. 6:13), так і занепалих ангелів (Об’явл. 9:1), земних лідерів (Об’явл. 12:1), Самого Христа (Об’явл. 22:16) чи небесне воїнство (Йова 38:7). У давньому письменстві образ «зірки» традиційно символізував визначну або впливову постать (Дан. 12:3). Навіть сучасний світ використовує поняття «зірок» та «кумирів» у схожому значенні.

З огляду на це, науковці пропонують три переконливі тлумачення символу «зірки». Перша думка пов'язує цей образ із духовним станом чи устроєм громади. Друга — вбачає тут безпосереднє посилання на небесних духів. Проте з огляду на контекст саме тлумачення образу як людської особи є найбільш обґрунтованим і переконливим.

По-перше, поняття «зірка» та «вісник» в обох Завітах неодноразово вживаються на означення людей. По-друге, Святе Письмо ніде не наділяє ангелів владою чи лідерством у Церкві. По-третє, зріла, біблійно обґрунтована еклезіологія свідчить, що в цих посланнях Христос звертається не до небесних істот, а до людей (Об’явл. 2:1, 8, 12, 18; 3:1, 7, 14). Зрештою, саме люди, а не ангели, дадуть звіт Богові за стан і життя Церкви (Євр. 13:17), тоді як ангели лише з побожною цікавістю споглядають за цим ззовні (1 Петр. 1:12).

Отже, сім «вісників» символізують земне керівництво громади — старійшин (пресвітерів) та єпископів (наглядачів). Їхнє перебування у десниці Христа є видимим знаком Його суверенної влади над Своєю Церквою. Це повсякчас нагадує духовним провідникам, що вони покликані здійснювати своє служіння винятково авторитетом Христа, а не власним авторитетом чи силою.

Примітки:

1. Матеріал цього розділу адаптовано за виданням: MacArthur, MacArthur Study Bible: English Standard Version, 1871. Публікується з дозволу видавництва Thomas Nelson.
2. Матеріал цього розділу адаптовано за виданням: John MacArthur, 1 Peter, MNTC (Chicago: Moody Publishers, 2004), 58. Публікується з дозволу видавництва Moody Publishers.

Статтю адаптовано за книгою: «Библейское учение» за редакцією Джона Мак-Артура та Річарда Мейг’ю.

Оригінальна стаття: «5 Questions about Angels».