10 речей, які слід знати про реформатське богослов'я

1. Реформатське богослов’я возвеличує Божу славу.

Осердям і душею реформатського богослов’я є слава Триєдиного Бога (Пс. 96:3; Ів. 17:1). Саме тому його часто називають «богоцентричним». Ворфілд стверджував: «Кальвініст, одне слово, — це людина, яка бачить Бога... Бога в природі, Бога в історії, Бога в благодаті. Всюди він бачить Бога в Його величній ході, всюди відчуває дію Його всемогутньої правиці, биття Його всемогутнього серця». Найвище прагнення реформатського християнства та й, власне, сама мета існування людини полягає в тому, щоб «прославляти Бога і вічно Ним насолоджуватися», як стверджує Вестмінстерський короткий катехізис.

2. Реформатське богослов’я послуговується логікою, проте непохитно стоїть на Біблії.

Ми маємо застосовувати логіку, аби висловлюватися чітко й послідовно. Інакше ми говоритимемо беззмістовними загадками, які затьмарюють людський розум, замість того щоб нести світло. Проте людська мудрість неспроможна привести нас до Бога (1 Кор. 1:21). Бог настільки величніший за нас, а Його шляхи настільки вищі за наші, що ми здатні по-справжньому пізнати Його лише тією мірою, якою Він відкриває Себе у Своєму Слові (Іс. 55:6–11). Тому реформатське богослов’я ґрунтує всі свої доктрини на дослідженні та тлумаченні Біблії — писаного Слова Божого (Іс. 8:20). Джон Оуен зазначав: «Студент богослов’я повинен власним життям засвідчувати абсолютний авторитет Писання і в усьому побожно підпорядковувати власну волю та судження авторитету Біблії».

3. Реформатське богослов’я допомагає осягнути та застосовувати все Писання.

У реформатській екзегетиці та герменевтиці контекст має вирішальне значення. Найширший контекст — це вчення всієї Біблії з досліджуваної теми. Оскільки все Писання є богонатхненним, тобто «видихнутим Богом» (2 Тим. 3:16), Біблія проголошує цілісне й узгоджене вчення в кожному питанні догматики та етики. Реформатське богослов’я пропонує систематичний виклад біблійної істини, даючи нам змогу тлумачити Писання самим Писанням («аналогія Писання»). Вестмінстерське сповідання віри стверджує: «Непохитним правилом тлумачення Писання є саме Писання. Тому, коли постає питання щодо істинного й повного значення будь-якого біблійного уривка (яке є не розрізненим, а єдиним), його слід досліджувати та розуміти на основі інших місць, де про це сказано ясніше».

4. Реформатське богослов’я — історичне та сповідальне.

Традиція для Церкви може стати як прокляттям, так і благословенням. Традиція завдає шкоди Церкві, якщо її підносять до рівня Божого авторитету (Мт. 15:6–9). Натомість вона служить їй на благо, коли кожне покоління приймає, досліджує та передає далі те, чого наші попередники навчилися з пророчого й апостольського Слова (2 Тим. 2:2). Новаторство є корисним у сфері технологій, однак у християнському віровченні ми маємо шукати «давніх стежок» (Єр. 6:16), аби міцно триматися «віри, раз назавжди переданої святим» (Юди 3). Реформатське богослов’я живить нашу віру багатовіковими віросповідними стандартами, серед яких — Бельгійське сповідання, Гейдельберзький катехізис, Дортські канони, Вестмінстерські сповідання й катехізиси та Друге лондонське баптистське сповідання.

5. Реформатське богослов’я тримається давньої вселенської ортодоксії.

Реформатське богослов’я не відкидає давньої християнської спадщини, а утверджує вселенські, ортодоксальні доктрини про Бога і Христа, що становлять наріжний камінь великої сповідницької традиції всесвітньої Церкви. Попри те, що Римсько-католицька церква відлучила Реформаторів, вони не зреклися тринітарної віри соборів у Нікеї, Константинополі, Ефесі та Халкідоні. Вони непохитно сповідували, що Бог є триєдиним у трьох Особах за єдиної божественної природи (Мт. 3:16–17; 28:19), а Бог-Син прийняв істинну людську природу, не перестаючи бути повноправним Богом, — дві природи в єдиній втіленій Особі (Ів. 1:1, 14). Реформатські богослови завжди були ревними захисниками ортодоксального вчення про Бога і Христа супроти давніх і нових єресей, адже це вчення відкрите в Божому Слові.

6. Реформатське богослов’я звеличує Ісуса Христа як нашого єдиного Посередника.

Христос — усе для віруючих (Кол. 3:11). Святе Письмо закликає нас «все вважати втратою через вищу цінність пізнання Христа Ісуса, мого Господа» (Фил. 3:8). Якщо раніше ми зауважили, що реформатське богослов’я є богоцентричним, то тепер маємо уточнити: воно зосереджене на Триєдиному Богові, Який відкривається нам через єдиного Посередника — Ісуса Христа. Пуритани змальовували Євангеліє як найвеличнішу з усіх історій любові — священний союз, укладений Небесним Отцем між Його досконалим Сином та Його грішною і занепалою нареченою, Церквою. Вони детально й натхненно розкривали Його потрійне посередницьке служіння як Пророка, Первосвященника й Царя Свого народу. Пізнання Христа — це таїна незмірної величі, «незліченне Христове багатство» (Еф. 3:8). Джон Флейвел писав: «Пізнання Ісуса Христа — найшляхетніша справа, якій тільки може присвятити себе душа... У Христі людству відкривається саме Боже серце».

7. Реформатське богослов’я пропонує цілісний світогляд, ширший за «п’ять пунктів».

На запитання: «Що таке реформатське богослов’я?», зазвичай відповідають мовою «п’яти пунктів кальвінізму»: вченням про цілковиту зіпсованість людини, безумовне Боже обрання, обмежене (дієве) викуплення, суверенну нездоланну благодать та остаточну стійкість святих аж до вічної слави. Або ж згадують про п’ять принципів Sola (з лат. «тільки»): ґрунтуючись лише на Писанні (Sola Scriptura), ми спасенні лише благодаттю (Sola Gratia), лише через віру (Sola Fide), лише в Христі (Solus Christus) і тільки на славу Божу (Soli Deo Gloria). Проте будь-який реформатський катехізис чи підручник із систематичного богослов’я свідчить: це віровчення сягає значно глибше за одну лише сотеріологію (вчення про спасіння). Воно охоплює біблійні доктрини про вічне Боже буття, Його діла творіння, промислу й всевладного правління; про походження людства, нашу природу, гріхопадіння та його згубні наслідки. Воно розкриває велич Особи Христа, Його дві природи, служіння, втілення, страждання й смерть, а також славу Його воскресіння; працю Святого Духа у творінні й відкупленні; Церкву, її устрій, місію та таїнства (постанови); досвід благодаті віруючого, його життя у вдячному послухові Божому Закону та молитовному служінні; і, зрештою, про майбутні славні звершення, коли Господь виконає всю Свою святу волю. Реформатське богослов’я є проголошенням «усієї волі Божої» (Дії 20:27) у тій мірі, в якій Господь зволив відкрити її нам (Повт. Зак. 29:29).

8. Реформатське богослов’я дихає духом практичного благочестя.

Богоцентричне вчення вимагає богоцентричного життя. Його мета — через віру в Ісуса Христа навчити людину мудрості, що веде до спасіння (2 Тим. 3:15), а початком мудрості є страх Господній (Прип. 9:10). Хоча богослов’ям можна займатися суто інтелектуально й мертвотно-сухо, реформатська традиція історично прагнула тієї ж мети, яку ставив апостол Павло: «любов, що походить із чистого серця, доброї совісті та нелицемірної віри» (1 Тим. 1:5). Реформатські богослови нерідко вживають термін «благочестя» як синонім «правдивої релігії». Жан Кальвін писав: «Справді, годі стверджувати, що Бога насправді знають там, де немає релігії чи благочестя... Я називаю “благочестям” благоговіння, поєднане з любов’ю до Бога, яке народжується з пізнання Його добродійств». Хоч реформатське богослов’я й здатне сягати найвищого академічного рівня, його покликання — подавати знання про Бога так, аби діти втілювали його вдома, а дорослі — у своїй щоденній праці (Кол. 3:20–25). Гісберт Воетій, видатний професор реформатського богослов’я, регулярно присвячував час катехизації сиріт. Англійські пуритани закликали навіть людей із початковою освітою звершувати щоденні сімейні поклоніння, аби Боже Слово пронизувало кожну сферу життя (Повт. Зак. 6:7). Богослови Старого Прінстона стверджували: «Істина існує задля благочестя».

9. Реформатське богослов’я надихає на євангелізацію та місію.

Реформатське віровчення глибоко шанували найвидатніші проповідники-благовісники всіх часів, зокрема Джордж Вітфілд та Джонатан Едвардс. Місіонерський поступ Церкви став Божою відповіддю на молитви реформатських та пресвітеріанських громад, яких Вестмінстерський порадник для спільного богослужіння навчав заступатися за «поширення Євангелія і Царства Христового серед усіх народів». Реформатське богослов’я сповнене місіонерського оптимізму, бо Христос неодмінно спасе всіх, кого Отець дав Йому, — кожну вівцю, за яку Він віддав Своє життя, коли вони почують Його голос у проповіді Євангелія (Ів. 6:37–39; 10:11, 16, 26–29). Саме цей оптимізм надихнув Вільяма Кері проголосити славетний заклик: «Очікуйте великого від Бога, робіть велике для Бога» у місіонерській праці. Понад те, богоцентричний погляд реформатського християнства дає найвищу мотивацію для благовісника чи місіонера: «бо вони пішли заради імені Ісуса» (3 Ів. 7).

10. Реформатське богослов’я живить вірну проповідь і народжує невпинне славослів'я.

Реформатори й пуритани втілювали богослов’я у своїх проповідях і проповідували живе богослов’я. У проповідницькому служінні вони спрямовували свій погляд на апостола Павла: «Я вірив і тому говорив» (2 Кор. 4:13). Це було не просто обраним методом, а благословенним плодом їхньої зустрічі з живим Богом крізь істини Його Слова. Подібно до Павла, вони проголошували Боже Слово як перед Божим лицем (Coram Deo) (2 Кор. 2:17; 2 Тим. 4:1–2). І подібно до апостола, їхнє богослов’я виливалося в палку доксологію — пісню хвали Богові (Еф. 1:3–14). Ось чому реформатське богослов’я постає урочистим сповіданням: «Адже все від Нього, через Нього й для Нього. Йому слава навіки!» (Рим. 11:36). Віллемус Бракель писав: «Бог містить у Собі Самому всю славу і гідність того, щоб Йому служили». Тому істинне благочестя полягає в тому, щоб «жити для Бога повсякчас і в усьому — усім своїм єством і всіма своїми силами», адже «Він є Бог, і за самою Своєю природою це є Його законне й гідне право».

Оригінальна стаття: «10 Things You Should Know about Reformed Theology».