5 міфів про Реформацію

Ця стаття входить до тематичної серії «5 міфів».

Чи варто нам святкувати?

О цій порі року чимало протестантів святкують Реформацію. Утім, декому здається дивним «святкувати» подію, що розколола церкву. Хіба Ісус не молився про єдність церкви? Інші ж святкують без жодних вагань, вбачаючи в ній точку відліку всього найціннішого в церковній історії.

Як же сучасним протестантам варто дивитися на спадщину Реформації? Як нам думати про неї: більше як про радісне народження чи як про болісне розлучення?

Мудрість спонукає до зваженого підходу: належно оцінити надбання Реформації, водночас тверезо осмислити її історичний контекст та цілі. З огляду на це звернімо увагу на п'ять міфів про Реформацію, яких нам варто остерігатися.

Міф № 1: Реформація була відродженням церкви

Деякі трактування Реформації справляють враження, нібито церква спершу померла, а згодом повернулася до життя. Проте самі реформатори дивилися на це зовсім інакше. Вони твердо визнавали, що Бог повсякчас оберігав Свою церкву, навіть у часи найглибшого занепаду, і сприймали власну працю саме як реформування церкви, а не як її відродження.

Мартін Лютер, наприклад, був непохитно переконаний, що істинна церква ніколи не вмирала. Він спеціально робив застереження у своїй критиці Римської церкви з огляду на це переконання: «Ми й сьогодні називаємо Римську церкву святою, а всі її престоли — святими, хай навіть вони зруйновані, а їхні служителі нечестиві... Вона все одно залишається церквою». Так само й Жан Кальвін рішуче відкидав припущення, буцімто церква «певний час була мертвою». Спираючись на слова з Євангелія від Матвія 28:20, богослов доводив: «Церква Христа жила й житиме доти, доки Христос царює праворуч Отця».

Згодом протестантські богослови ще глибше розвинули вчення про збереження церкви — часто у відповідь на закиди римо-католиків у новаторстві. Франсуа Тюрретіні, зокрема, стверджував: «Наша церква перебувала в самому папстві, оскільки Бог завжди беріг для Себе посеред Вавилона залишок згідно з обранням благодаті». Саме такі переконання відрізняли Магістратську Реформацію та започатковані нею конфесії від радикального сепаратизму анабаптистів.

Міф № 2: Реформація відкинула минуле

Подекуди Реформацію змальовують так, ніби протестанти апелювали до Біблії, тоді як католики спиралися на традицію. Насправді ж значна частина протестантської полеміки спиралася на свідчення ранньої церкви. Жан Кальвін надзвичайно майстерно покликався на авторитет отців церкви як у своїх працях, так і під час публічних диспутів. Наприклад, у вступному листі до короля Франциска в «Настановах» женевський реформатор навів розлогий перелік питань, у яких отці церкви свідчили на користь протестантів усупереч римо-католикам. Подібним чином і Джон Джуел у своїй «Апології Церкви Англії» (1562) дотримувався тієї самої лінії, обґрунтовуючи протестантське розуміння Писання й церкви за допомогою багатьох патристичних джерел.

Звісно, зробивши необхідні уточнення, можна сказати: Реформація замислювалася як повернення до ранньої церкви, а не відмова від неї. У відповіді кардиналу Садолето 1539 року Кальвін висловив саме цю думку: «Усе, що ми намагалися зробити, — це відновити давню форму церкви... [яка існувала] в епоху Золотоустого й Василія серед греків, та Кипріана, Амвросія й Августина серед латинян».

Міф № 3: Реформація не мала прецедентів

Лютер не був зовсім першим, хто виступив проти римських зловживань. Він продовжував давню традицію спротиву. Найяскравішими прикладами тут є Джон Вікліф (помер 1384 р.), знаний як «ранкова зоря Реформації» в Англії, та чеський реформатор Ян Гус (помер 1415 р.). Гус відіграв визначальну роль у Чеській Реформації — самобутньому русі протесту проти Рима, який виник незалежно від Мартіна Лютера. Ця традиція зародилася в Празі наприкінці XIV століття і тривала крізь епоху гуситських воєн, а одне з її крил згодом дало початок моравським братам.

Існують й інші опозиційні рухи, що простягаються ще глибше в історію: наприклад, арнольдисти (послідовники Арнольда Брешіанського) та вальденси (послідовники Петра Вальдо) у XII столітті чи альбігойці у XII–XIII століттях. Навіть якщо взяти до уваги суттєві розбіжності між цими групами, вони мають разючі спільні риси з пізнішим протестантським рухом. Франсуа Тюрретіні, зокрема, називав вальденсів та альбігойців «чистішими християнами» й запевняв, що вони «в головному трималися тієї самої віри, що й ми». Тюрретіні також звертав увагу на протести проти римських зловживань, які лунали не від відокремлених спільнот, а зсередини самої церкви: як-от засудження поклоніння іконам на Франкфуртському соборі 794 року або спротив вченню про транссубстанціацію з боку Ратрамна в IX столітті та Беренгара Турського в XI столітті.

Міф № 4: Реформація розколола єдину церкву

Реформації нерідко закидають розкольництво, і годі заперечувати, що протестантизм породив величезне розмаїття деномінацій. Ба більше, на жаль, чимало сучасних протестантів мислять сектантськими категоріями і, схоже, геть не зацікавлені в пошуку єдності з іншими традиціями в Тілі Христа.

Водночас помилково стверджувати, ніби церковні розколи почалися саме з Реформації. По-перше, діячі Реформації успадкували церкву, яка вже була розділена. Напруженість між східною та західною гілками християнства назрівала ще з перших століть і зрештою призвела до Великого розколу 1054 року — за пів тисячоліття до Реформації. До того ж пізньосередньовічна Римо-католицька церква не була монолітом: її роздирали власні внутрішні суперечності та поділи.

Усі ми — чи то протестанти, чи католики, чи православні — маємо щиро прагнути єдності церкви, оплакувати її внутрішні поділи та визнавати власну частину провини в цих викликах. Проте було б несправедливо вважати, що тягар вини лежить виключно на протестантах.

Міф № 5: Реформація втратила свою актуальність

Сьогодні дехто закликає поставити крапку в Реформації. І справді, за останні десятиліття в протестантсько-католицькому діалозі відбулися помітні зрушення: варто згадати хоча б лютерансько-католицьку Спільну декларацію про доктрину виправдання 1999 року або другу спільну публікацію, підготовлену ініціативою «Євангеліки та католики разом» (Evangelicals and Catholics Together). Крім того, протестанти й католики можуть знаходити нові нагоди виступати пліч-о-пліч у різноманітних суспільних справах перед лицем дедалі більшої секуляризації західного суспільства.

Утім, навколо цілої низки фундаментальних питань богословські розбіжності залишаються. І вказувати на них — це зовсім не означає сіяти розбрат або діяти всупереч християнській любові. Як влучно зауважив Дж. Ґрешем Мейчен: «Часто кажуть, ніби розділений стан християнського світу є злом — і це щира правда. Проте це зло криється в існуванні оман, які породили розділення, а зовсім не у визнанні таких оман, коли вони вже виникли».

Працюючи заради єдності церкви, ми мусимо розуміти: справжню єдність ніколи не збудувати ціною легковажного ставлення до істини. Коли ж наші богословські розбіжності стосуються питань, життєво важливих для самого Євангелія, ми повинні мати мужність сказати разом із Лютером: «На цьому стою і не можу інакше».

Цю статтю підготовлено на основі книги Ґевіна Ортлунда «Богословське повернення для євангельських християн: Чому нам потрібне наше минуле, щоб мати майбутнє» (Theological Retrieval for Evangelicals: Why We Need Our Past to Have a Future).

---

Оригінальна стаття: «5 Myths about the Reformation».