8 принципів молитви від Джона Оуена

Існують певні загальновизнані принципи, які вказують шлях до належного виконання молитовного обов'язку. Попри те, що ними часто нехтують, ці істини є цілковито незаперечними:

(1) Обов'язок кожної людини — молитися за себе. Природне світло розуму, численні божественні заповіді, а також наша цілковита залежність від Бога та підпорядкування Йому надають цьому принципу сили й ясності. Визнавати існування Бога означає визнавати Його Тим, до Кого ми маємо підносити свої молитви, і усвідомлювати цей вияв благочестя як свій невід'ємний обов'язок.

(2) Певні люди, з огляду на свої природні зв'язки або покликання, зобов'язані також молитися разом з іншими та за них. Батьки та голови родин мають обов'язок молитися спільно зі своїми дітьми й домашніми, а також заступатися за них перед Богом. Це випливає з фундаментальних засад природного одкровення: Богові належить поклонятися в кожній спільноті, яку Він установив, а особи у згаданих взаєминах покликані дбати про найвище благо для ввірених їм душ. Окрім того, Святе Письмо часто дає нам такий наказ. Подібним чином і пастирі, згідно з особливим Божим установленням, зобов'язані молитися разом зі своєю отарою та за неї.

Ці істини є беззаперечними, і, наскільки мені відомо, ніхто їх не заперечує. Проте на практиці більшість людей абсолютно нехтує цим обов'язком у своєму житті. Якби ми старанно зважали на це — від найпростіших природних і моральних зв'язків до встановленого служіння пастирів та вчителів церкви, — серед нас було б набагато менше суперечок про сутність і спосіб молитви. Адже саме практика благочестя має подолати релігійні розбіжності, бо інакше у цьому світі їх ніколи не владнати.

(3) Кожен, хто підносить молитву — наодинці за себе чи спільно за інших, — зобов'язаний зважати на всі її властивості, мету та обставини, молячись якнайкраще, наскільки це в його силах. Бо навіть природне світло розуму вчить, що людина повсякчас має служити Богові усім найкращим, що вона має. Підтвердження та унаочнення цього принципу було однією з головних цілей старозавітних жертвоприношень. Закон вимагав приносити в жертву Богові все добірніше та найкраще. Ані досконала Божа природа, ані наш обов'язок перед Ним не дають нам підстав сподіватися, що Він прийме наше служіння, якщо ми не прагнемо віддати Йому все найкраще — як за змістом поклоніння, так і за його формою. Про цю Божу волю чітко звіщає пророк:

«І коли ви приносите в жертву сліпе, це не зле? І як кульгаве та хворе приносите, чи ж це не зле? Принеси но подібне своєму намісникові, чи тебе він вподобає, чи підійме обличчя твоє? промовляє Господь Саваот [...] І до того говорите: Ось стільки праці! і ним нехтуєте, говорить Господь Саваот, і приносите крадене, і кульгаве та хворе, і таку жертву хлібну приносите. Чи буде воно Мені миле з рук ваших? говорить Господь. І проклятий обманець, що в стаді його є самець, а він обіцяє та в жертву дає Господеві зіпсуте, а Я Цар великий, говорить Господь, і серед народів грізне Моє Ймення!» (Мал. 1:8, 13–14).

(4) У нашому «розумному служінні» найкраще, чим ми можемо служити Богові, полягає в палкому й щирому діянні всіх здібностей і прагнень нашого розуму, у повну міру їхніх сил, із залученням найвищої допомоги, яка нам доступна. Якщо ж ми хоч у чомусь занедбаємо їх або знехтуємо їхнім використанням в міру наших теперішніх сил, ми принесемо Богові в жертву хворе та кульгаве. Якщо хтось здатний із чистою совістю перед Богом стверджувати, що вигадування та використання заздалегідь укладених молитовних форм чи інших подібних зовнішніх обрядів є найкращим, чим Господь наділив його для служіння Йому, тоді цей аргумент втрачає для нього свою силу.

(5) Кожна людина, використовуючи засоби, які Бог приготував для цього, здатна молитися згідно з Його волею і виконувати свій обов'язок — як наодинці перед Ним, так і спільно з іншими вірянами. Звісно, ці засоби не гарантують абсолютної досконалості у виконанні обов'язку, і не кожен досягне однакової міри благодатності чи високого стилю молитви. Проте кожен спроможний молитися так, щоб бути прийнятим Богом, належно виконуючи обов'язок, покладений на нього особисто або через його становище щодо інших.

Думка про те, ніби Бог вимагає від людей виконання обов'язків, які вони не здатні виконати належним чином за допомогою обіцяних і підготовлених Ним засобів, безчестить Його благість і мудрість, виявлені в заповідях. Тому ніхто через свої обставини, сімейні зв'язки чи служіння не зобов'язаний молитися понад те, до чого він здатний відповідно до висунутих вимог. До того ж, до чого людина не має здібності, вона й не покликана. Адже природне світло вчить нас повсякчас віддавати Богові лише наше найкраще.

(6) Слово Боже чітко наказує нам молитися, проте ми ніде не знайдемо веління укладати готові молитовні форми для самих себе, а тим паче для інших. Це суто людське нововведення, додане заради уявної зручності всупереч природному світлу розуму та настановам Святого Письма.

(7) Вірним обіцяно благодатну допомогу, яка дає їм спроможність молитися згідно з Божою волею; натомість немає жодної обітниці про допомогу в укладанні молитов для інших людей. Першу частину цього твердження ми детально розберемо й доведемо у подальшому викладі, другу ж — просто неможливо спростувати.

Навіть якщо припустити, що укладання молитов для інших є доброю справою, яка здійснюється під загальним керівництвом Святого Духа (необхідним для будь-якого доброго діла), ця дія все одно докорінно відрізняється за своєю природою від Його безпосередньої співдії в самій молитві, де Він виступає як Дух благодаті та благання. Адже приймаючи цю благодатну допомогу та духовні дари, людина безпосередньо молиться, і ці дари неможливо застосувати в інший спосіб. Натомість під час написання та укладання молитовних форм люди не моляться, хоча й можуть чинити так згодом, читаючи їх.

(8) Ті молитовні форми, які були дані Церкві через Божественний авторитет та натхнення — як-от Господня молитва («Отче наш»), псалми чи Давидові молитви, — мають залишатися в постійному вжитку згідно зі своїм первісним призначенням. Проте, хоч би якою була їхня мета, вони не надають людині права створювати власні тексти з аналогічною ціллю чи нав'язувати їх у загальне використання — так само як жодні інші людські праці не можуть бути долучені до канону Святого Письма.